Всі діти люблять своїх батьків – тата й маму, тому для малюка вкрай важливо, щоб кожен з батьків був присутнім в його житті. Природа на генному рівні піклується про те, щоб дитина поєднувала в собі материнську та батьківську природу, і розлучення батьків в жодному разі не в змозі вплинути на цей закон. Розлучення батьків є великою психоемоційною травмою для дитини. Спостерігаючи, як найважливіші для неї люди не можуть між собою домовитися,  вона разом з батьками проживає образи, біль, страх, тривогу, оскільки весь час знаходиться в негативному емоційному полі своїх рідних та відчуває, що її світ руйнується (це проявляється в цілому ряді психосоматичних розладів – із боку сечостатевої, серцево-судинної, нервової систем, алергійними проявами, хронічними ангінами тощо).

       Хоча в неблагополучних сім’ях розлучення батьків інколи є менш травмуючим для дитини, чим розвиток і зростання малюка в атмосфері  страху, недовіри, образ та обману.

       Коли ж батьки не можуть знайти порозуміння і твердо вирішили розлучитися, важливою є підтримка дитини обома батьками, здійснюючи яку треба дотримуватися деяких правил:

-         починати розмову з дитиною  слід тільки після остаточного прийняття рішення про розлучення;

-          обов’язково треба зняти відповідальність з дитини  за розлучення батьків словами «Ти не в чому не винний! Кожен з нас любитиме тебе як і раніше!»;

-         в жодному разі не треба перетягувати дитя на свій бік, висловлюючись негативно про колишнього партнера.

-         Особливо важливим є забезпечення повноцінного спілкування дитини  близькою людиною, яка живе не з ними (частіше за все це тато). На підсвідомому рівні дитини закладається уявлення, про те, що тому, хто житиме окремо – гірше, оскільки дитина дуже сумує й думає про відсутнього члена родини.

     В жодному разі, не можна представляти вітчима як "нового” батька. Треба пояснити дитині, що тато – один, рідний. Чоловік, який живе з мамою,  її кохана людина,  може бути товаришем, підримкою, але батька не замінить в жодному разі. Не варто чекати, що дитя буде любити вітчима тільки тому, що той живе з мамою. На жаль, частіше почали зустрічатися мами, що взяли на себе роль «головного опікуна» та вітчими – «соціальні батьки», що намагаються взяти на себе права рідного, позбавляючи дитя будь-якого спілкування із рідним батьком та вимагаючи від нього називати тата дядею.

   У випадках, коли мама дитини залишилась сама, у неї не склалося гармонійних стосунків із чоловіками, її доньці також  буде складно спілкуватися представниками протилежної статі. Якщо дівчинка зростає без батька, вона відчуває незрозумілу смуту, пригнічену образу. Такі дівчата часто невпевнені у собі, нестабільні емоційно, в чоловіках шукатимуть батьківської підтримки.

Тому будувати відношення в родині, де вже є діти, необхідно, виходячи з того, що ці відношення – на все життя.